Опустилася під береги, обміліла річка Кайнаки. Що за річка? Курка перебреде. Над піщаним дном – на долоню води. Легко нести таку воду річці, течія так і тягне. А з берега, з села Червоноармійського, доноситься ток-ток-стукоток. На цей стукоток я й пішов.

Але як підійшов ближче до будинку, так мене і оглушило: бум! Ніби велетень по залізному даху – бум-м! Спочатку він як би приладнував дробовою стукоталкой, а потім зі всього маху і бумкнул. Від такого удару будинок в землю «по брови піде». Але де тут залізний дах? І де той велетень?
А вийшов із-за будинку звичайних розмірів чоловік, мабуть, нижчий за мене. Тут він живе, тут і човни ладнає – майстер Іван Васильович. Поза будинком на дерев'яній колодці, ніби чобіт, розтягнутий у нього човен з жерсті – шумка. Гримить вона, шумить під молотком.
Склеплена з декількох листів. Перевернутою десятиметровою акулою лежить. Човен мені потрібний, але не ця акула.
– Раніше осиновки ладнав, долбенки, – говорить Іван Васильович. – Легкі човни, швидкі. А перекинеться – не потоне.
Вибив я долонею що гуде шумку. Скільки ж днів її клепати-збирати?
– А місяць. День в день з ранку до вечора.
– Ну, роботка! Мабуть, дорого берете?
Іван Васильович зніяковів, знизав плечима.
– У кого як, – говорить – гривень сто, а то й двісті. Ну, звичайно, якщо матеріал свій дадуть. Та я і мало їх вже роблю. Пенсії вистачає. І сили вже не ті. Хіба що хто-небудь попросить. Тут всі свої. Як відмовиш?
– Все, – говорить, – життя працював. Що ж, тепер кидати? Соромно не працювати.
Соромно не працювати! От як сказав. Ці прості слова мені тепер як човник, на будь-якій глибині і бистрині винесуть. Соромно не працювати.
Глянув я на обмілілу річку з висоти і завмер. Була річка зовсім плоска, на цій річці їхати на палиці, на жердині. І раптом відбилися в ній хмари. Ухнуло небо в темну воду. І виявилася космічна глибина. Як в словах човного майстра Івана Васильовича.

Валерій КРАВЧЕНКО, фрілансер «Х.Т.», 16 років